Laue
Українська

Посібник — Наука

Цей посібник призначено для кристалографів, фізиків, хіміків і мінералогів. Він стисло нагадує теоретичну основу, а потім точно описує, що обчислює рушій Laue: угоди, моделі, їхні межі та джерела. Формули тут розгорнуто за замовчуванням.

Документи, угоди й точність

У Laue

Документ .laue — це читабельний файл JSON, схему якого опубліковано. Він однаковий на Mac, iPad і ПК. Рушій (LaueCore) обчислює в точних раціональних числах усе, що стосується симетрії: операції, позиції, координати Вайкова. Для геометрії, дифракції та уточнення він переходить до чисел із рухомою комою. Координата, введена як 1/3, лишається 1/3; десяткове значення, близьке до простого дробу (0.33333), зводиться до нього під час імпорту файлу.

Угоди — це угоди International Tables for Crystallography, том A: стандартні комірки, 530 установок, описаних їхнім символом Голла, літери Вайкова й орієнтовані символи симетрії позиції. Рушій перевірено набором еталонів: операції 530 установок, позиції Вайкова, згасання та порошкові дифрактограми відомих структур.

Призначення Наука в параметрах показує міжнародні та орбіфолдні символи й виводить дифракцію на перший план.

Ґратка, базис і метричний тензор

Теорія

Ґратку L=Za⊕Zb⊕ZcL = \mathbb{Z}\mathbf{a} \oplus \mathbb{Z}\mathbf{b} \oplus \mathbb{Z}\mathbf{c} з точністю до ізометрії описує її метричний тензор GG. Він містить усе, що не залежить від орієнтації: відстані, кути, об'єм. Обернена ґратка L∗L^* має метрику G−1G^{-1}. Заміна базису (a′,b′,c′)=(a,b,c)P(\mathbf{a}', \mathbf{b}', \mathbf{c}') = (\mathbf{a}, \mathbf{b}, \mathbf{c})P перетворює координати через P−1P^{-1}, а метрику — як PTGPP^{\mathsf T} G P. Індекси Міллера перетворюються як базис, через PP; координати — контраградієнтно.

Чотирнадцять типів Браве випливають із класифікації ґраток за їхньою голоедрією (точковою групою ґратки) і центруванням. Стандартну комірку вибирають так, щоб базис був пристосований до цієї голоедрії. Вектори центрування (I: ½,½,½; F: ½,½,0 і перестановки; C: ½,½,0; R у гексагональних осях: ⅔,⅓,⅓ і ⅓,⅔,⅔) належать до групи трансляцій.

Формули G=(a2abcos⁡γaccos⁡βabcos⁡γb2bccos⁡αaccos⁡βbccos⁡αc2),V2=det⁡GG = \begin{pmatrix} a^2 & ab\cos\gamma & ac\cos\beta \\ ab\cos\gamma & b^2 & bc\cos\alpha \\ ac\cos\beta & bc\cos\alpha & c^2 \end{pmatrix},\qquad V^2 = \det G V=abc1−cos⁡2α−cos⁡2β−cos⁡2γ+2cos⁡αcos⁡βcos⁡γV = abc\sqrt{1 - \cos^2\alpha - \cos^2\beta - \cos^2\gamma + 2\cos\alpha\cos\beta\cos\gamma} G∗=G−1,1dhkl2=hTG∗ h,h=(h,k,l)TG^* = G^{-1},\qquad \frac{1}{d_{hkl}^2} = \mathbf{h}^{\mathsf T} G^{*}\,\mathbf{h},\qquad \mathbf{h} = (h, k, l)^{\mathsf T} x′=P−1x,G′=PTGP,h′T=hTP\mathbf{x}' = P^{-1}\mathbf{x},\qquad G' = P^{\mathsf T} G P,\qquad \mathbf{h}'^{\mathsf T} = \mathbf{h}^{\mathsf T} P

У Laue

Розділ Комірка показує лише вільні параметри кристалічної системи групи; решту з них виводять. Об'єм, відстані й зв'язки обчислюють через GG. Установка групи фіксує базис: для моноклінної групи — вибір унікальної осі (b або c) і комірки (1, 2, 3); для ромбоедричної — гексагональні (H) або ромбоедричні (R) осі. Laue не зводить комірку (без зведення Нігглі): комірка — це комірка вибраної установки.

Точкові групи й класи Лауе

Теорія

Лінійна частина WW операції, що залишає ґратку інваріантною, у базисі цієї ґратки є цілочисловою матрицею з визначником ±1. Отже, її слід цілий, звідси кристалографічне обмеження: лише порядки 1, 2, 3, 4 і 6. Скінченні підгрупи O(3)O(3), що його задовольняють, утворюють 32 геометричні класи. Одинадцять із них центросиметричні: це класи Лауе, до яких зводиться будь-яка дифракційна картина за відсутності аномального розсіяння (закон Фріделя).

Принцип Неймана вимагає, щоб будь-який тензор фізичної властивості був інваріантним щодо точкової групи. Наприклад: п'єзоелектрика, полярний тензор третього рангу, дорівнює нулю в 11 центросиметричних класах і в класі 432; піроелектрика існує лише в 10 полярних класах.

Формули tr⁡W=±(1+2cos⁡2πn)∈Z  ⟹  n∈{1,2,3,4,6}\operatorname{tr} W = \pm\left(1 + 2\cos\tfrac{2\pi}{n}\right) \in \mathbb{Z} \;\Longrightarrow\; n \in \{1, 2, 3, 4, 6\}

Стереографічна проєкція напрямку u\mathbf{u} з полярним кутом ϑ\vartheta та азимутом φ\varphi на екваторіальну площину кола радіуса RR:

r=Rtan⁡ϑ2,(X,Y)=r (cos⁡φ,sin⁡φ)r = R\tan\frac{\vartheta}{2},\qquad (X, Y) = r\,(\cos\varphi, \sin\varphi)

У Laue

Стереограма показує точкову групу з її елементами та орбіту загального напрямку (полюси північної півсфери — точками, південної — колами). Коли вибрано позицію, вона показує її групу симетрії позиції, орієнтовану в комірці. Кристалічний клас подано в позначеннях Hermann–Mauguin разом із системою.

Просторові групи, Зейтц і Голл

Теорія

Просторова група GG — це дискретна підгрупа евклідової групи, підгрупа трансляцій TT якої є ґраткою. Фактор-група G/TG/T ізоморфна точковій групі PP. Групу GG подають представниками класів суміжності (W,w)(W, \mathbf{w}) або розширеними матрицями 4 × 4. Власна частина трансляції операції порядку kk відрізняє гвинтову вісь чи площину ковзного відбиття від осі чи дзеркала: її обчислюють, сумуючи степені операції. Решта w\mathbf{w} — позиційна складова, що задає розташування елемента.

230 типів просторових груп — це класи еквівалентності щодо афінних замін системи координат, які зберігають орієнтацію: 219 афінних типів, серед яких 11 енантіоморфних пар (P4₁/P4₃, P3₁21/P3₂21…). Символ Hermann–Mauguin називає тип і його напрямки симетрії. Символ Голла (Hall, 1981) явно задає набір твірних у певній системі координат і тому однозначно визначає установку.

Формули (W,w):x↦Wx+w,(W1,w1)(W2,w2)=(W1W2,  W1w2+w1)(W, \mathbf{w}) : \mathbf{x} \mapsto W\mathbf{x} + \mathbf{w},\qquad (W_1, \mathbf{w}_1)(W_2, \mathbf{w}_2) = (W_1 W_2,\; W_1\mathbf{w}_2 + \mathbf{w}_1) W=(Ww0T1),(W,w)−1=(W−1, −W−1w)\mathbb{W} = \begin{pmatrix} W & \mathbf{w} \\ \mathbf{0}^{\mathsf T} & 1 \end{pmatrix},\qquad (W, \mathbf{w})^{-1} = (W^{-1},\, -W^{-1}\mathbf{w})

Власна (ковзна або гвинтова) частина операції порядку kk і позиційна складова:

wg=1k∑j=0k−1Wj w,wl=w−wg\mathbf{w}_g = \frac{1}{k}\sum_{j=0}^{k-1} W^{j}\,\mathbf{w},\qquad \mathbf{w}_l = \mathbf{w} - \mathbf{w}_g

Нерухомі точки (W,wl)(W, \mathbf{w}_l) дають положення елемента: (W−I) x=−wl(W - I)\,\mathbf{x} = -\mathbf{w}_l.

У Laue

Поле групи приймає номер, короткий або повний символ HM, установку (227:1, 14:b2) або символ Голла (Hall: -P 2ybc). Кожну з 530 установок побудовано з її символу Голла. Елементи симетрії — це геометричні об'єкти в розумінні Tables: вісь або площина з усіма операціями, які її поділяють, визначена наведеним вище розкладом. Їх намальовано графічними символами тому A, а Проєкція Tables відтворює його діаграми з висотами площин. Фільтр Порядки виокремлює осі заданого порядку.

Проєкція International Tables
Проєкція Tables разом із висотами площин.
Стереограма точкової групи
Стереограма й орбіта загального напрямку.

Символи Tables

Що кажуть Tables

Діаграми тому A International Tables позначають кожен елемент симетрії графічним символом (розділ 1.4 видання 2006 року, розділ 2.1 видання 2016 року: символи ті самі). Laue малює ці символи у тривимірному вигляді, у проєкції Tables, на стереограмах і в замощеннях; рисунки цих таблиць створено тією самою бібліотекою, що й у застосунку. Позначення — як у Tables, часткові елементи вказано в дужках; власну трансляцію подано як частку найкоротшої трансляції ґратки вздовж осі або напрямку ковзання.

Осі, перпендикулярні до рисунка, точки симетрії

СимволЕлементПозначенняВласна трансляція
2Поворотна вісь 2-го порядку; точка повороту 2-го порядку на площині2—
2₁Гвинтова вісь 2₁2₁12\tfrac12
3Поворотна вісь 3-го порядку; точка повороту 3-го порядку на площині3—
3₁Гвинтова вісь 3₁3₁13\tfrac13
3₂Гвинтова вісь 3₂3₂23\tfrac23
4Поворотна вісь 4-го порядку; точка повороту 4-го порядку на площині4 (2)—
4₁Гвинтова вісь 4₁4₁ (2₁)14\tfrac14
4₂Гвинтова вісь 4₂4₂ (2)12\tfrac12
4₃Гвинтова вісь 4₃4₃ (2₁)34\tfrac34
6Поворотна вісь 6-го порядку; точка повороту 6-го порядку на площині6 (3, 2)—
6₁Гвинтова вісь 6₁6₁ (3₁, 2₁)16\tfrac16
6₂Гвинтова вісь 6₂6₂ (3₂, 2)13\tfrac13
6₃Гвинтова вісь 6₃6₃ (3, 2₁)12\tfrac12
6₄Гвинтова вісь 6₄6₄ (3₁, 2)23\tfrac23
6₅Гвинтова вісь 6₅6₅ (3₂, 2₁)56\tfrac56
1̄Центр інверсії1ˉ\bar 1—
3̄Інверсійна вісь 3̄3ˉ\bar 3 (3, 1ˉ\bar 1)—
4̄Інверсійна вісь 4̄4ˉ\bar 4 (2)—
6̄Інверсійна вісь 6̄6ˉ≡3/m\bar 6 \equiv 3/m—
2/mВісь 2-го порядку з центром інверсії2/m (1ˉ\bar 1)—
2₁/mГвинтова вісь 2₁ із центром інверсії2₁/m (1ˉ\bar 1)12\tfrac12
4/mВісь 4-го порядку з центром інверсії4/m (4ˉ\bar 4, 2, 1ˉ\bar 1)—
4₂/mГвинтова вісь 4₂ із центром інверсії4₂/m (4ˉ\bar 4, 2, 1ˉ\bar 1)12\tfrac12
6/mВісь 6-го порядку з центром інверсії6/m (6ˉ\bar 6, 3ˉ\bar 3, 3, 2, 1ˉ\bar 1)—
6₃/mГвинтова вісь 6₃ із центром інверсії6₃/m (6ˉ\bar 6, 3ˉ\bar 3, 3, 2₁, 1ˉ\bar 1)12\tfrac12

Хвостики гвинтової осі продовжують її сторони. Вісь nₖ має їх n/НСД(n, k): 4₂ — два, 6₂ і 6₄ — три, 6₃ — два, відповідно до часткових елементів 2, 3₂, 3₁ і 2₁, які ці осі містять. Між енантіоморфними осями їхній напрямок змінюється на протилежний: 3₁ і 3₂, 4₁ і 4₃, 6₁ і 6₅, 6₂ і 6₄. Символ осі 4-го порядку малюють ромбом або зі сторонами, паралельними ребрам комірки. Центр інверсії на осі дає символ n/m, позначений білою точкою; на осі 4₂ чи 6₃ точки 4̄ і 6̄ не позначаються.

Осі 2-го порядку, що лежать у площині рисунка

СимволЕлементПозначенняВласна трансляція
2Поворотна вісь 2-го порядку2—
2₁Гвинтова вісь 2₁2₁12\tfrac12

Площини, перпендикулярні до рисунка, лінії симетрії

СимволЕлементПозначенняВласна трансляція
mДзеркальна площина; лінія відбиття на площиніm—
a, b, cПлощина ковзного відбиття «осьова», ковзання в площині рисунка; лінія ковзного відбиття на площиніa, b або c; g12\tfrac12 трансляції вздовж лінії
a, b, cПлощина ковзного відбиття «осьова», ковзання до спостерігачаa, b або c12\tfrac12 трансляції, перпендикулярної до рисунка
eПлощина ковзного відбиття «подвійна» (центровані комірки)eдва ковзання: 12\tfrac12 вздовж лінії і 12\tfrac12 перпендикулярно до рисунка
nПлощина ковзного відбиття «діагональна»nодне ковзання з двома складовими, 12\tfrac12 вздовж лінії і 12\tfrac12 перпендикулярно
dПлощина ковзного відбиття «алмазна» (пара площин, центровані комірки)d14\tfrac14 вздовж лінії і 14\tfrac14 перпендикулярно; стрілка показує напрямок на рисунку, для якого перпендикулярна складова додатна

Для a, b, c і n вигляд лінії залежить від напрямку ковзання щодо рисунка, а не від літери: та сама точкова лінія є площиною c в одному описі й площиною n в іншому (R3̄c у гексагональних або ромбоедричних осях).

Площини, паралельні рисунку

СимволЕлементПозначенняВласна трансляція
mДзеркальна площинаm—
a, b, cПлощина ковзного відбиття «осьова»a, b або c12\tfrac12 трансляції в напрямку стрілки
eПлощина ковзного відбиття «подвійна» (центровані комірки)e12\tfrac12 в напрямку однієї чи другої стрілки
nПлощина ковзного відбиття «діагональна»n12\tfrac12 в напрямку стрілки
dПлощина ковзного відбиття «алмазна» (пара площин, центровані комірки)d12\tfrac12 в напрямку стрілки, тобто чверть діагоналі гранецентрованої комірки
m ¼Дзеркальна площина на висотах 14\tfrac14 і 34\tfrac34m—

Ці символи розміщують у лівому верхньому куті діаграми, їхні плечі — вздовж ребер комірки. Дріб h означає пару площин на висотах h і h + ½; без дробу площини лежать на висотах 0 і ½.

У Laue

Проєкція Tables дивиться на комірку з того боку, куди вказує вибраний напрямок, як і діаграми: уздовж c вісь a йде вниз, b — праворуч, і гвинтова вісь обертається в тому самому напрямку, що й у Tables. Затримайте вказівник на елементі: підказка назве його й покаже його напрямок, положення (x,14,zx, \tfrac14, z) і власну трансляцію; якщо кілька елементів накладаються, вона перелічить усі.

Орбіти, симетрія позиції та позиції Вайкова

Теорія

Стабілізатор SXS_X точки XX (її симетрія позиції) скінченний та ізоморфний підгрупі PP. Позиція Вайкова — це множина точок, стабілізатори яких спряжені в GG. Це об'єднання орбіт, параметризоване від 0 до 3 вільними координатами. Її кратність у стандартній комірці дорівнює ∣P∣ Z/∣SX∣|P|\,Z / |S_X|. Літери йдуть у порядку Tables, від найсиметричнішої (a) до загальної позиції.

Вибір літери для структури визначений лише з точністю до автоморфізму: евклідів нормалізатор GG переставляє деякі позиції (наприклад, 4a і 4b у Fm-3m). Два описи, що відрізняються в такий спосіб, — це та сама структура.

Формули SX={ g∈G:gX=X },∣GX mod T∣=∣P∣⋅Z∣SX∣S_X = \{\, g \in G : g X = X \,\},\qquad |G X \bmod T| = \frac{|P|\cdot Z}{|S_X|}

де ZZ — число вузлів стандартної комірки (1 для P, 2 для A, B, C та I, 3 для R у гексагональних осях, 4 для F).

У Laue

Позиції Вайкова обчислює рушій з операцій: стабілізатори, спряження, афінні многовиди (точки, прямі, площини) за модулем ґратки. Їхні літери та орієнтовані символи беруться з еталонної таблиці. Інспектор позиції показує її позицію Вайкова, кратність і орієнтовану групу позиції (.3m, 4m.m). Атом, який пересувають у вигляді, притягується до особливих многовидів, що трапляються на шляху, а Лишитися в змушує його ковзати вздовж свого многовиду. Координати лишаються точними.

Елементи, склад і густина

Теорія

Уміст комірки дає формулу, число ZZ формульних одиниць і розраховану густину — першу перевірку структури. Ковалентні радіуси дають очікувану довжину зв'язку, суму радіусів двох атомів, що корисно для виявлення зв'язків у невідомій структурі.

Формули ρ=Z MNA V,ρ [г/см3]=1,66054 Z M [г/моль]V [A˚3]\rho = \frac{Z\,M}{N_A\,V},\qquad \rho\,[\text{г/см}^3] = 1{,}66054\,\frac{Z\,M\,[\text{г/моль}]}{V\,[\text{Å}^3]}

У Laue

Періодична таблиця охоплює елементи від 1 до 103, з масою, конфігурацією, електронегативністю за Полінгом, ковалентним радіусом (Cordero et al., 2008) і звичайними ступенями окиснення (дані pymatgen). Формулу записують в електропозитивному порядку, а якщо структура містить вуглець — у порядку Хілла. Намальовані зв'язки з'єднують атоми, відстань між якими близька до суми ковалентних радіусів; два йони одного знака ніколи не зв'язуються. Зв'язки, що виходять із комірок (обрізані зв'язки), типово приховано; параметр Сховати зв'язки, що виходять із комірок робить їх видимими, щоб показати повну координацію.

Координаційні поліедри: вершини — це сусіди, зв'язані з центральним атомом (той самий критерій, що й для намальованих зв'язків, аж до атомів на одну комірку за межами області), і електронегативніші за нього; поліедр — їхня опукла оболонка, а її компланарні трикутники об'єднано в одну грань (квадрати куба флюориту). Типові центри: елементи, поліедри яких мають від чотирьох до восьми вершин; тому Ti, а не Sr у SrTiO₃ (Sr має дванадцять O), V, а не C у карбіді. Грані сортуються за глибиною разом з атомами та зв'язками.

Формати структур

У Laue

Меню Структура читає й записує кілька форматів.

Плоскі групи, орбіфолди й двоколірні групи

Теорія

17 плоских груп — це просторові групи розмірності 2: 5 ґраток Браве, 10 точкових класів. Конвей і Терстон описують їх топологією фактор-простору R2/G\mathbb{R}^2/G — орбіфолда. Його позначення перелічує центри обертання (цифри), дзеркала (*), кути дзеркал, ковзні відбиття (×) і ручки (∘). Магічна теорема дає умову, за якої орбіфолд евклідів: сума вартостей дорівнює рівно 2.

Двоколірні групи (чорно-білі, або групи Шубнікова) — це пари (G,H)(G, H), де HH має індекс 2 у GG: операції з G∖HG \setminus H міняють кольори. На площині їх 46. Відношення група–підгрупа з тією самою коміркою (translationengleiche підгрупи) пов'язують групи через утрату елементів симетрії.

Формули

Вартості в орбіфолдному позначенні: 2 для ∘, 1 для × і для *, n−1n\tfrac{n-1}{n} для центра обертання порядку nn поза дзеркалом, n−12n\tfrac{n-1}{2n} для кута дзеркал порядку nn.

∑вартостей=2(наприклад, ∗442:1+38+38+14=2)\sum \text{вартостей} = 2 \qquad\text{(наприклад, } {*}442 : 1 + \tfrac{3}{8} + \tfrac{3}{8} + \tfrac{1}{4} = 2)

У Laue

Плоска майстерня показує групи міжнародним і орбіфолдним символом. Вона показує фундаментальну область, операції й позиції Вайкова на площині, а також підгрупи й надгрупи з тією самою коміркою. Два кольори вибирає підгрупу індексу 2; операції, що міняють кольори, намальовано червоним. Охоплення обмежує малюнок блоком n × m комірок, починаючи з комірки початку координат (для фриза — n комірок), обрізаним по краю, для ілюстрацій та експорту. Розставлені мотиви поводяться як атоми в майстерні «Кристал»: вони притягуються до часткових позицій, а їхню кратність і симетрію позиції перевіряють.

p4gm та її елементи симетрії
p4gm (4*2): кратність 8 у загальній позиції, 2 на перетині дзеркал.

Групи фризів

Теорія

Сім груп фризів — це дискретні підгрупи ізометрій площини, які залишають інваріантною пряму і трансляції яких утворюють Z\mathbb{Z}. Тут їх позначено чотирисимвольним символом (p1, p1m1, p11m, p11g, p2, p2mm, p2mg), орбіфолдом (∞∞, *∞∞, ∞*, ∞×, 22∞, *22∞, 2*∞) та назвами Конвея.

У Laue

Перемикач Замощення | Фриз | Розетка відкриває доступ до фризів. Смугу намальовано заввишки b.

Групи розеток

Теорія

Скінченні підгрупи O(2)O(2) — це циклічні групи CnC_n і діедральні DnD_n (теорема Леонардо). Їхній порядок nn не обмежений. Це точкові групи площини; десять із них, кристалографічні (n = 1, 2, 3, 4, 6), — це класи плоских груп.

У Laue

Мандала із симетрією D13 і тринадцятьма дзеркалами
D₁₃ (*13•): порядок, заборонений для будь-якого кристала, але дозволений для скінченної фігури.

Документ розетки має групу «розетка Cn» або «розетка Dn», з n від 1 до 24. Її подано за Шенфлісом, за Hermann–Mauguin (8mm, 5m) і орбіфолдом (8•, *8•). Позиції задано в декартових координатах, радіус фігури дорівнює 1. Перевірки (копії, симетрія позиції, кількість мотивів) — ті самі, що й в інших майстернях.

Кінематична теорія дифракції

Теорія

У наближенні Борна (однократне розсіяння) розсіяна амплітуда є перетворенням Фур'є розсіювальної густини. Для кристала ця густина — згортка ґратки з умістом комірки: амплітуда відмінна від нуля лише у вузлах оберненої ґратки й дорівнює там структурному фактору. Атомний фактор розсіяння f(s)f(s), де s=sin⁡θ/λs = \sin\theta/\lambda, спадає з кутом для рентгенівських променів (електронна хмара); для нейтронів він сталий (когерентна довжина розсіяння bb). Ізотропні теплові коливання додають фактор Дебая — Валлера.

Систематичні згасання походять від операцій з ненульовою трансляцією. Для центрування FF множиться на 1+e2πi h⋅t1 + e^{2\pi i\,\mathbf{h}\cdot\mathbf{t}}. Для операції (W,w)(W, \mathbf{w}) гаснуть рефлекси, для яких hTW=hT\mathbf{h}^{\mathsf T}W = \mathbf{h}^{\mathsf T} і h⋅w∉Z\mathbf{h}\cdot\mathbf{w} \notin \mathbb{Z}. Ці умови — інтегральні, зональні й серійні — вказують на множину сумісних груп, а не на одну групу.

Вимірювання дає ∣F∣2|F|^2 і втрачає фази. Синтез Фур'є їх потребує; функція Паттерсона, автокореляція густини, обходиться без них і показує міжатомні вектори. Прямі методи і charge flipping відновлюють фази лише з інтенсивностей; у Laue їх не реалізовано.

Формули k′−k=Ghkl  ⟺  2 dhklsin⁡θ=λ\mathbf{k}' - \mathbf{k} = \mathbf{G}_{hkl} \iff 2\,d_{hkl}\sin\theta = \lambda F(h)=∑j∈коміркаfj(s) e−Bjs2 e2πi h⋅xj,s=sin⁡θλ=12dF(\mathbf{h}) = \sum_{j \in \text{комірка}} f_j(s)\, e^{-B_j s^2}\, e^{2\pi i\,\mathbf{h}\cdot\mathbf{x}_j},\qquad s = \frac{\sin\theta}{\lambda} = \frac{1}{2d} f(s)=∑i=15ai e−bis2+c(Waasmaier і Kirfel, 1995)f(s) = \sum_{i=1}^{5} a_i\, e^{-b_i s^2} + c \qquad \text{(Waasmaier і Kirfel, 1995)} fsite(s)=∑kxk fk(s)(розділена позиція: сплав, твердий розчин; ∑kxk≤1)f_{\text{site}}(s) = \sum_k x_k\, f_k(s) \qquad \text{(розділена позиція: сплав, твердий розчин; } \textstyle\sum_k x_k \le 1\text{)} F(−h)=F(h)∗  ⇒  ∣F(−h)∣=∣F(h)∣(Фрідель, без аномального розсіяння)F(-\mathbf{h}) = F(\mathbf{h})^* \;\Rightarrow\; |F(-\mathbf{h})| = |F(\mathbf{h})| \quad\text{(Фрідель, без аномального розсіяння)} ρ(x)=1V∑hF(h) e−2πi h⋅x,P(u)=1V∑h∣F(h)∣2cos⁡2π h⋅u=∫Vρ(x) ρ(x+u) dx\rho(\mathbf{x}) = \frac{1}{V}\sum_{\mathbf{h}} F(\mathbf{h})\, e^{-2\pi i\,\mathbf{h}\cdot\mathbf{x}},\qquad P(\mathbf{u}) = \frac{1}{V}\sum_{\mathbf{h}} |F(\mathbf{h})|^2 \cos 2\pi\,\mathbf{h}\cdot\mathbf{u} = \int_V \rho(\mathbf{x})\,\rho(\mathbf{x}+\mathbf{u})\,d\mathbf{x}

У Laue

Для плоских візерунків Laue обчислює F(hk)=∑jfj e2πi(hxj+kyj)F(hk) = \sum_j f_j\, e^{2\pi i(hx_j + ky_j)} за всіма розсіювачами комірки, нормовану до F(00)=1F(00) = 1. Рефлекси, погашені симетрією, позначено кільцем, а клас Лауе вказано. Збільшений вигляд (масштаб до ×64, перерахунок видимої області) експортується у векторний PDF і CSV. Синтез Фур'є відновлює мотив зі справжніми, нульовими або випадковими фазами, а карта Паттерсона показує вектори між мотивами.

Квазікристали та модельні множини

Теорія

Модельну множину (Мейєр) отримують перерізом і проєкцією. Беруть ґратку L⊂E∥⊕E⊥\mathcal{L} \subset E_\parallel \oplus E_\perp в ірраціональному положенні й залишають точки, перпендикулярна проєкція яких потрапляє у вікно WW. Якщо межа WW має нульову міру, дифракційний спектр чисто точковий. Піки розташовані в паралельних проєкціях дуальної ґратки, з амплітудою перетворення Фур'є вікна. Фур'є-модуль має ранг, більший за розмірність: щоб проіндексувати дифракційну картину Пенроуза, потрібно 4 цілі індекси.

Мозаїка Пенроуза походить від Z5\mathbb{Z}^5 (п'ятикутні вікна), Аммана — Бенкера — від Z4\mathbb{Z}^4 (восьмикутне вікно). Метод мультисіток де Брейна дуальний до перерізу: одна плитка на кожен перетин двох родин прямих. Рівномірний зсув вікна (фазонний ступінь вільності) дає локально нерозрізненне замощення, з точністю до перескоків плиток. Інфляція Пенроуза має коефіцієнт τ\tau, інфляція Аммана — Бенкера — 1+21+\sqrt2.

Видимі точки ґратки, координати яких взаємно прості, утворюють слабку модельну множину. Вона не є множиною Делоне (має як завгодно великі дірки), але її дифракція чисто точкова (Бааке, Муді й Плезантс, 2000).

Формули Λ(W)={ π∥(x):x∈L, π⊥(x)∈W }\Lambda(W) = \{\, \pi_\parallel(\mathbf{x}) : \mathbf{x} \in \mathcal{L},\ \pi_\perp(\mathbf{x}) \in W \,\} A(k)∝1∣W∣∫We−2πi k⊥⋅y dy,k=π∥(k∗), k⊥=π⊥(k∗), k∗∈L∗A(\mathbf{k}) \propto \frac{1}{|W|}\int_W e^{-2\pi i\,\mathbf{k}^\perp\cdot\mathbf{y}}\,d\mathbf{y},\qquad \mathbf{k} = \pi_\parallel(\mathbf{k}^*),\ \mathbf{k}^\perp = \pi_\perp(\mathbf{k}^*),\ \mathbf{k}^* \in \mathcal{L}^*

kk-вільні точки Z2\mathbb{Z}^2 (k=1k = 1: видимі точки), густина й брегівські інтенсивності в точках q\mathbf{q} зі знаменником mm, вільним від kk-х степенів:

dens⁡=1ζ(2k)(6π2 для k=1),I(q)=(1ζ(2k))2∏p∣m1(p2k−1)2\operatorname{dens} = \frac{1}{\zeta(2k)}\quad\Big(\tfrac{6}{\pi^2} \text{ для } k = 1\Big),\qquad I(\mathbf{q}) = \Big(\frac{1}{\zeta(2k)}\Big)^2 \prod_{p \mid m} \frac{1}{(p^{2k}-1)^2}

У Laue

Майстерня будує три мозаїки мультисітками (5, 4 і 6 родин прямих), а Пенроуза — також інфляцією. Повзунки Фазон зсувають сітки, а Перпендикулярний простір показує образ кожної вершини в E⊥E_\perp. Дифракцію обчислюють за вершинами: брегівські піки або карта інтенсивності в логарифмічній шкалі. Декор (дуги Пенроуза, плетиво гірих, стрічки де Брейна) і редактор плиток належать до орнаменту; вони не змінюють дифракції вершин.

Брегівські піки мозаїки Пенроуза
Пенроуз: точковий спектр із симетрією 10-го порядку.

Метод Лауе

Теорія й модель

Нерухомий монокристал освітлюють білим випромінюванням від λmin⁡\lambda_{\min} до λmax⁡\lambda_{\max}. У побудові Евальда одночасно присутні всі сфери радіуса 1/λ1/\lambda, що лежать між цими межами. Кожен вузол G\mathbf G оберненої ґратки, розташований між найменшою і найбільшою сферами, дифрагує ту довжину хвилі, сфера якої проходить через нього. Напрямок дифрагованого променя залежить лише від напрямку G\mathbf G: гармоніки nhn\mathbf h накладаються в одній плямі, з λ/n\lambda/n. Площини зони з віссю u\mathbf u дифрагують по конусу з віссю u\mathbf u. На плоскій плівці цей конус дає еліпс під час зйомки на просвіт і гіперболу під час зйомки на відбиття.

Закон Фріделя робить лауеграму центросиметричною за інтенсивностями, якщо немає аномального розсіяння. Її симетрія — це підгрупа класу Лауе, що залишає нерухомим напрямок пучка: 4mm уздовж [001] для m3ˉmm\bar 3m, 3m уздовж c для 3ˉm\bar 3m. Тим самим метод визначає один з одинадцяти класів Лауе і дає орієнтацію, але не абсолютні інтенсивності: кожна пляма змішує кілька довжин хвиль і кілька гармонік.

Модель Laue припускає плоский спектр у смузі, неполяризований пучок і відсутність поглинання, екстинкції та мозаїчності: плями точкові. Інтенсивність плями — це сума за її гармоніками, що потрапляють у смугу, величин ∣F∣2|F|^2, помножених на поляризаційний фактор і фактор Лоренца методу Лауе, λ4/sin⁡2θ\lambda^4/\sin^2\theta. Інтенсивності нормовано на найсильнішу пляму.

Обернена задача дає орієнтацію. Пляма в точці (x,y)(x, y) на плівці, що перебуває на відстані DD, задає напрямок u^\hat{\mathbf u} дифрагованого променя. Нормаль до відбивних площин паралельна u^−n^\hat{\mathbf u} - \hat{\mathbf n}, оскільки λG=u^−n^\lambda\mathbf G = \hat{\mathbf u} - \hat{\mathbf n}. Її проєкції на a\mathbf a, b\mathbf b і c\mathbf c пропорційні hh, kk, ll, бо a⋅G=h\mathbf a\cdot\mathbf G = h. Доступний лише напрямок G\mathbf G: λ\lambda, а отже й ∣G∣|\mathbf G|, залишаються невідомими. Для індексування кути між нормалями, обчислені за допомогою метричного тензора оберненої ґратки, порівнюють із кутами моделі. Потім двох проіндексованих плям досить, щоб визначити матрицю орієнтації UU (Busing і Levy, 1967). Під час зйомки на відбиття кути традиційно зчитують за сіткою Greninger.

Формули a⋅(k′−k)=h,b⋅(k′−k)=k,c⋅(k′−k)=l\mathbf a\cdot(\mathbf k'-\mathbf k) = h,\qquad \mathbf b\cdot(\mathbf k'-\mathbf k) = k,\qquad \mathbf c\cdot(\mathbf k'-\mathbf k) = l λ=−2 n^⋅G∣G∣2=2 dsin⁡θ,u^∝n^+λ G\lambda = -\frac{2\,\hat{\mathbf n}\cdot\mathbf G}{|\mathbf G|^2} = 2\,d\sin\theta,\qquad \hat{\mathbf u} \propto \hat{\mathbf n} + \lambda\,\mathbf G I∝∑n : λmin⁡≤λ/n≤λmax⁡∣F(nh)∣2  1+cos⁡22θ2  (λ/n)4sin⁡2θI \propto \sum_{n\,:\,\lambda_{\min} \le \lambda/n \le \lambda_{\max}} |F(n\mathbf h)|^2\;\frac{1 + \cos^2 2\theta}{2}\;\frac{(\lambda/n)^4}{\sin^2\theta} r=Dtan⁡2θ (на просвіт),r=Dtan⁡(π−2θ) (на відбиття)r = D\tan 2\theta\ \text{(на просвіт)},\qquad r = D\tan(\pi - 2\theta)\ \text{(на відбиття)} u^=x e^x+y e^y+D n^x2+y2+D2,G∥u^−n^,h:k:l=a⋅G:b⋅G:c⋅G\hat{\mathbf u} = \frac{x\,\hat{\mathbf e}_x + y\,\hat{\mathbf e}_y + D\,\hat{\mathbf n}}{\sqrt{x^2 + y^2 + D^2}},\qquad \mathbf G \parallel \hat{\mathbf u} - \hat{\mathbf n},\qquad h : k : l = \mathbf a\cdot\mathbf G : \mathbf b\cdot\mathbf G : \mathbf c\cdot\mathbf G cos⁡φ12=h1TG∗ h2h1TG∗ h1 h2TG∗ h2\cos\varphi_{12} = \frac{\mathbf h_1^{\mathsf T} G^*\,\mathbf h_2}{\sqrt{\mathbf h_1^{\mathsf T} G^*\,\mathbf h_1}\,\sqrt{\mathbf h_2^{\mathsf T} G^*\,\mathbf h_2}}

У Laue

Пучок спрямовано вздовж лінії погляду, від 0,25 до 2,5 Å. Laue один раз для кожної структури обчислює всі площини з простими індексами ∣h∣,∣k∣,∣l∣≤8|h|, |k|, |l| \le 8, з ∣F(nh)∣2|F(n\mathbf h)|^2 для кожної гармоніки, для якої d/n≥λmin⁡/2d/n \ge \lambda_{\min}/2. Атомні фактори розсіяння взято з Waasmaier і Kirfel, з BB = 0,5 Ų. Рефлекс, згашений симетрією, вважається нульовим. Обертання вигляду перераховує лише геометрію. Плівка плоска, зі стороною 100 мм, при DD = 40 мм; плями, слабші за 10−3 від найсильнішої, пропускаються. Тести перевіряють симетрію 4mm NaCl уздовж [001] в обох геометріях, симетрію 3m (а не 6mm) кварцу вздовж c, закон Брегга для кожної гармоніки й положення r=Dtan⁡2θr = D\tan 2\theta. У збільшеному вигляді задають випромінювання (рентгенівське, λmin = 12,398/kV Å за Дуейном — Хантом; або нейтрони, з когерентними довжинами розсіяння і без поляризаційного множника), λmax і D; наведення на пляму показує hkl, гармоніки з їхніми λ, 2θ, d та інтенсивність, а таблиця плям експортується в CSV. Система координат плівки збігається із системою координат вигляду: якщо дивитися вздовж [u v w], верх — це c (або b, якщо дивитися вздовж c), а право — верх × (−n̂). Tutor ставить за цією моделлю три запитання: симетрія лауеграми вздовж осі (підгрупа класу Лауе, що залишає пучок нерухомим), відхилення 2θ плями та індекси плями в точці (x, y).

Лауеграми NaCl і кварцу
NaCl уздовж [001] (4mm), кварц уздовж c (3m), NaCl на відбиття.

Розрахована порошкова дифрактограма

Теорія й модель

Для ідеального порошку (випадкові орієнтації, кристаліти без екстинкції та диференціального поглинання) інтегральна інтенсивність лінії — це сума ∣F∣2|F|^2 рефлексів з однаковим dd. Її множать на фактор Лоренца — поляризації для неполяризованого пучка. Laue не застосовує фактора монохроматора й не моделює ні переважної орієнтації, ні поглинання, ні екстинкції. Лінія об'єднує рефлекси з однаковим dd, еквівалентні за симетрією або випадково збіжні; її кратність — це кількість наявних рефлексів. Дублет Kα₂ додається зі співвідношенням інтенсивностей 0,5.

Формули Iлінія=∑h∈лінія∣F(h)∣2×LP(θ),LPX=1+cos⁡22θsin⁡2θ cos⁡θ,LPn=1sin⁡2θ cos⁡θI_{\text{лінія}} = \sum_{\mathbf{h} \in \text{лінія}} |F(\mathbf{h})|^2 \times \mathrm{LP}(\theta),\qquad \mathrm{LP}_X = \frac{1 + \cos^2 2\theta}{\sin^2\theta\,\cos\theta},\qquad \mathrm{LP}_n = \frac{1}{\sin^2\theta\,\cos\theta}

У Laue

Дифрактограма під виглядом перераховується після кожної зміни. Збільшений переглядач задає випромінювання (Kα₁ анодів Cu, Co, Mo, Cr і Ag, довільна довжина хвилі або нейтрони), довжину хвилі, Kα₂, загальний BB, ширину та 2θmax. Таблиця ліній для кожного нульового рефлексу вказує, чи погашено його симетрією (центрування, гвинтова вісь, ковзне відбиття), чи анульовано випадково положеннями атомів (222 алмазу). Однакові точки задає f=1f = 1 без спадання: лишається тільки геометричний фактор ґратки й позицій.

Порошкова дифрактограма NaCl і плівка Дебая — Шеррера
NaCl, Cu Kα: проіндексовані лінії, згасання ґратки F, плівка Дебая — Шеррера.

Припасування профілю до вимірювання

Модель

Laue виконує профільну частину уточнення за Рітвельдом. Інтегральні інтенсивності — це інтенсивності структури документа: положення атомів і BB не уточнюються. Вільні параметри — масштаб, нуль, зміщення зразка (геометрія Брегга — Брентано), фон, ширини, частка змішування, асиметрія та комірка. Мінімізація — типу Левенберга — Марквардта, у два проходи, з вагами wi=1/σi2w_i = 1/\sigma_i^2 (wi=1/max⁡(yi,1)w_i = 1/\max(y_i, 1), якщо стандартне відхилення не надано).

Формули yc(2θi)=b(2θi)+s∑k∑αrα Ik Φ ⁣(2θi−2θk,α−Z−Dcos⁡θk,α)y_c(2\theta_i) = b(2\theta_i) + s\sum_{k}\sum_{\alpha} r_\alpha\, I_k\, \Phi\!\left(2\theta_i - 2\theta_{k,\alpha} - Z - D\cos\theta_{k,\alpha}\right)

де rα1=1r_{\alpha_1} = 1, rα2=0,5r_{\alpha_2} = 0{,}5, ZZ — нуль, а DD — зміщення зразка.

Φ(x)=η L(x)+(1−η) G(x),H2=Utan⁡2θ+Vtan⁡θ+W\Phi(x) = \eta\,L(x) + (1-\eta)\,G(x),\qquad H^2 = U\tan^2\theta + V\tan\theta + W L(x)=2πH 11+4x2/H2,G(x)=2Hln⁡2π e−4ln⁡2 x2/H2L(x) = \frac{2}{\pi H}\,\frac{1}{1 + 4x^2/H^2},\qquad G(x) = \frac{2}{H}\sqrt{\frac{\ln 2}{\pi}}\,e^{-4\ln 2\,x^2/H^2}

Асиметрія за Bérar і Baldinozzi (1993), де z=x/Hz = x/H, Fa(z)=2z e−z2F_a(z) = 2z\,e^{-z^2}, Fb(z)=2(2z2−3) Fa(z)F_b(z) = 2(2z^2 - 3)\,F_a(z):

Φасим=Φ×[1+P1Fa(z)+P2Fb(z)tan⁡θ]\Phi_{\text{асим}} = \Phi \times \left[1 + \frac{P_1 F_a(z) + P_2 F_b(z)}{\tan\theta}\right]

Фон — поліном Чебишова на виміряному діапазоні, t∈[−1,1]t \in [-1, 1]:

b=∑m=03cm Tm(t)b = \sum_{m=0}^{3} c_m\, T_m(t)

Фактори узгодженості:

Rwp=∑wi(yi−yc,i)2∑wiyi2,Rexp=N−P∑wiyi2R_{wp} = \sqrt{\frac{\sum w_i (y_i - y_{c,i})^2}{\sum w_i y_i^2}},\qquad R_{exp} = \sqrt{\frac{N - P}{\sum w_i y_i^2}} χ2=(RwpRexp)2\chi^2 = \left(\frac{R_{wp}}{R_{exp}}\right)^2

У Laue

Формати, що читаються: .xy, .xye, .dat і CSV (2θ, I, σ), порошковий CIF (_pd_meas_*) і GSAS (STD, ESD). Позначають параметри, які треба звільнити, і обмежують діапазон 2θ, а потім Уточнити запускає припасування у фоновому режимі. Результат дає RwpR_{wp}, RexpR_{exp}, χ2\chi^2 і комірку; Застосувати комірку переносить її в документ. Перевірка: реальне вимірювання NIST SRM 660 (LaB₆, Cu Kα₁ + Kα₂, навчальні матеріали GSAS-II), припасоване від 40 до 125°; сертифіковану комірку відтворено з точністю 3 × 10−4 Å.

Пошук піків та індиціювання

Теорія

Індиціювання шукає додатно визначену квадратичну форму Q(h)=hTG∗hQ(\mathbf{h}) = \mathbf{h}^{\mathsf T}G^*\mathbf{h}, яка відтворює спостережені Qi=1/di2Q_i = 1/d_i^2 з цілими індексами. Системи з одним чи двома параметрами розв'язують через допустимі форми: суми трьох квадратів, крім 4a(8b+7)4^a(8b+7), для кубічної, суми двох квадратів для тетрагональної, числа Леша h2+hk+k2h^2 + hk + k^2 для гексагональної. Якість вимірюють критерієм M20M_{20} (де Вольф, 1968).

Формули Qкуб=h2+k2+l2a2,Qтетр=h2+k2a2+l2c2,Qгекс=43 h2+hk+k2a2+l2c2Q_{\text{куб}} = \frac{h^2+k^2+l^2}{a^2},\qquad Q_{\text{тетр}} = \frac{h^2+k^2}{a^2} + \frac{l^2}{c^2},\qquad Q_{\text{гекс}} = \frac{4}{3}\,\frac{h^2+hk+k^2}{a^2} + \frac{l^2}{c^2} Qромб=h2a2+k2b2+l2c2,M20=Q202 ∣ΔQ∣‾ N20Q_{\text{ромб}} = \frac{h^2}{a^2} + \frac{k^2}{b^2} + \frac{l^2}{c^2},\qquad M_{20} = \frac{Q_{20}}{2\,\overline{|\Delta Q|}\,N_{20}}

У Laue

Піки — це максимуми згладженої інтенсивності, щонайменше на 6 σ вищі за фон. Перші 20 індиціюються в кубічній, тетрагональній, гексагональній і ромбічній системах (моноклінну й триклінну не шукають). Допуск становить 0,03° на кожне 2θ і під час пошуку розширюється на 0,15°, щоб допустити зсув нуля. Ребра обмежено 20 Å, а об'єм — 2000 ų. Менш симетричну систему досліджують лише тоді, коли симетричніші не дають жодної комірки з M20≥20M_{20} \geq 20. Розв'язки впорядковано за M20M_{20}, причому першими йдуть ті, що індиціюють усі лінії, крім щонайбільше однієї. Для вибраної комірки пропонуються родини просторових груп, сумісні з відсутніми рефлексами, від найбільш обмежувальних до найменш обмежувальних.

Зонні структури й поглинання

Зона Бріллюена і шляхи

Зона Бріллюена — це комірка Вігнера — Зейтца оберненої ґратки, обмежена площинами, що перпендикулярні до найкоротших векторів оберненої ґратки й ділять їх навпіл. Laue слідує за Setyawan і Curtarolo (2010): для кожного типу ґратки і для його варіантів залежно від співвідношень параметрів (BCT1 і 2, ORCF1–3, RHL1 і 2…) вони задають точки високої симетрії, їхні назви та звичайний шлях. Лінії мають свої звичайні назви (Δ, Λ, Σ, Z, Q, S…). Для моноклінної й триклінної ґраток шлях спрощено: Γ і середини трьох найкоротших векторів оберненої ґратки.

Три моделі

Густина станів і оптика

Густину станів обчислюють на сітці 16³, зведеній за допомогою точкової групи й обернення часу, і згладжують гаусіанами. Уявна частина діелектричної функції випливає з матричних елементів імпульсу між валентними зонами й зонами провідності; у методі сильного зв'язку це елементи Паєрлса, ∂H/∂k\partial H/\partial\mathbf{k}. Її інтегрують методом тетраедрів (Blöchl, Jepsen і Andersen, 1994) з локальним подрібненням біля краю. Сітку подрібнюють від 12³ до 28³ до збіжності: ε₁(0) з точністю до 1 %, ε₂ — до 3 % її максимуму, край — до 0,03 еВ. З неї за Крамерсом — Кронігом отримують ε₁, а далі n, κ, α і R. Графік Тауца проводить пряму через (αE)2(\alpha E)^2 для прямої забороненої зони і через (αE)1/2(\alpha E)^{1/2} для непрямої, між краєм − 0,05 і краєм + 0,4 еВ. «Ножиці» піднімають зони провідності на величину Δ, а матричні елементи виправляють так, як запропонували Levine і Allan (1989). Кремній: ε₁(0) = 11,2 (виміряно 11,7).

Формули

У гаусових одиницях, множник 2 враховує спін:

ε2(ω)=4π2e2m2ω2∑v,c∫ЗБ2 d3k(2π)3 ∣e^⋅pcv(k)∣2 δ(Ec(k)−Ev(k)−ℏω)\varepsilon_2(\omega) = \frac{4\pi^2 e^2}{m^2\omega^2}\sum_{v,c}\int_{\text{ЗБ}} \frac{2\,d^3k}{(2\pi)^3}\,\bigl|\hat{\mathbf{e}}\cdot\mathbf{p}_{cv}(\mathbf{k})\bigr|^2\,\delta\bigl(E_c(\mathbf{k}) - E_v(\mathbf{k}) - \hbar\omega\bigr) ε1(ω)=1+2π P ⁣∫0∞ω′ ε2(ω′)ω′2−ω2 dω′,α=2ωκc,R=(n−1)2+κ2(n+1)2+κ2\varepsilon_1(\omega) = 1 + \frac{2}{\pi}\,\mathrm{P}\!\int_0^\infty \frac{\omega'\,\varepsilon_2(\omega')}{\omega'^2-\omega^2}\,d\omega',\qquad \alpha = \frac{2\omega\kappa}{c},\qquad R = \frac{(n-1)^2+\kappa^2}{(n+1)^2+\kappa^2}

«Ножиці» (Levine і Allan):

Ec→Ec+Δ,pcv→pcv Ecv+ΔEcvE_c \to E_c + \Delta,\qquad \mathbf{p}_{cv} \to \mathbf{p}_{cv}\,\frac{E_{cv}+\Delta}{E_{cv}}

Спін-орбітальна взаємодія

Спін електрона взаємодіє з його орбітальним моментом: у Γ верх валентної зони, що має p-характер, розщеплюється на Γ₈ (j = 3/2, чотири стани) і Γ₇ (j = 1/2, два стани), нижчий на Δ₀ — від 0,044 еВ у Si до 0,95 еВ у CdTe; у L розщеплення Δ₁ становить приблизно дві третини Δ₀. Базисом стають спінори: кожна зона несе лише один електрон, а зон стає вдвічі більше. У псевдопотенціалі член Вайса у формі Chelikowsky і Cohen (1976) має силу μ, підібрану за виміряним Δ₀; він передбачає Δ₁ без жодного іншого налаштування (GaAs 0,21 еВ проти виміряних 0,22, InSb 0,50 проти 0,50). У методі сильного зв'язку кожен атом отримує λ L·S на своїх p-орбіталях, де λ пропорційне сталій ζ_np вільного атома, взятій з його виміряної тонкої структури (база NIST); єдиний множник 1,54, підібраний за тринадцятьма напівпровідниками, дає Δ₀ з точністю до 15 %.

Формули ⟨Kσ∣HSO∣K′σ′⟩=(K×K′)⋅σσσ′[−iλScos⁡(ΔG⋅τ)+λAsin⁡(ΔG⋅τ)],HSOat=λ L⋅S,Δ0=32λ\langle \mathbf K\sigma|H_{SO}|\mathbf K'\sigma'\rangle = (\mathbf K\times\mathbf K')\cdot\boldsymbol\sigma_{\sigma\sigma'}\big[-i\lambda^S\cos(\Delta\mathbf G\cdot\boldsymbol\tau)+\lambda^A\sin(\Delta\mathbf G\cdot\boldsymbol\tau)\big],\qquad H_{SO}^{\text{at}} = \lambda\,\mathbf L\cdot\mathbf S,\quad \Delta_0 = \tfrac32\lambda

Поверхня Фермі

Для металу в методі сильного зв'язку (рівень Фермі задає підрахунок електронів на сітці 16³) або для вільних електронів (kF=(3π2n)1/3k_F = (3\pi^2 n)^{1/3}, де n — кількість валентних s- і p-електронів в одиниці об'єму: 1 для Cu, Ag, Au і лужних металів, 2 для Mg, Zn і заліза, 3 для Al…) зони обчислюють на кубічній сітці з 31³ точок, що покриває зону Бріллюена. Кожен малий куб ділять на шість тетраедрів, у яких E інтерполюють лінійно: поверхня E = E_F у них — трикутник або чотирикутник (marching tetrahedra, без неоднозначних випадків). Кожну точку перетину уточнюють на самій зоні двома кроками методу хибного положення; трикутники обрізають по гранях зони Бріллюена (Sutherland–Hodgman) і орієнтують за градієнтом E, у бік порожніх станів. Заповнену частину кожної зони підраховують на сітці 20³ примітивної комірки оберненої ґратки, об'єм якої точно дорівнює об'єму зони Бріллюена. Перевірки: вільна сфера міді має радіус k_F = 1,36 Å⁻¹ і площу 4πk_F²; її заповнені зони вміщують один електрон, зони алюмінію — три, зони міді в методі сильного зв'язку — одинадцять, з точністю до 1 %; у методі сильного зв'язку поверхня міді торкається восьми граней {111} у точках L.

У Laue

Зонна структура (вкладка Властивості) розміщує поруч із виглядом невелику діаграму. Збільшений переглядач показує об'ємну зону Бріллюена, зони з шириною забороненої зони та її типом, густину станів і, для напівпровідника чи діелектрика, вкладку Поглинання (ε₁ і ε₂, n і κ, α, R, Тауц). Метод можна вибрати: псевдопотенціал, коли кристал є в таблиці, сильний зв'язок для будь-якого кристала з атомами, порожня ґратка завжди. Перемикач Спін-орбітальна взаємодія додає спін до перших двох. Виміряна ширина забороненої зони налаштовує «ножиці» на значення з довідника Madelung (2004). Зони, густина станів і спектр експортуються в CSV, графіки — у PNG або PDF. Ті самі розрахунки виконуються з командного рядка (laue bands, laue optics), а їхні результати служать еталоном для перенесення на Windows.

Ножиці зсувають спектр цілком, ε₂(E) → ε₂(E − Δ), як випливає з поправки Левіна та Аллана: переходи розкладаються один раз, без ножиць, і кожне положення повзунка лише зсуває їх і наново рахує інтеграл Крамерса–Кроніга. У сильному зв'язку до спектра входять усі порожні зони (до 16), а сам спектр рахується щонайменше до краю + 6 еВ (інакше до 10 еВ); згущення сітки біля краю зменшується, коли його мінімуми займають понад 5 % зони (пласкі зони, як у кальциту), і скасовується понад чверть. Розрахунок показує, на якій він сітці, і його можна зупинити.

Спектр — тензор: кожен перехід зберігає Re(q_a q_b*) як шість компонент, які потім усереднюються за обертаннями точкової групи (J̄ = Σ_R R J Rᵀ / |G|, точно й з тетраедрами); головні осі — осі ε₁(0) − 1 ∝ Σ J/E³, і Поляризація проєктує на одну з них до ножиць і Крамерса–Кроніга, без нового розрахунку. Показники при 589 нм з моделі Точкові диполі (поляризовності Тессмана, Кана й Шоклі, локальне поле сумами Евальда) та з моделі Зони, з поправкою ширини забороненої зони порівняно з вимірюваннями на тринадцяти кристалах: точкові диполі в межах 4 % для іонних ізоляторів із шириною зони від 5 еВ, зони на 2–7 % нижче для напівпровідників і приблизно на 20 % для рутилу та SrTiO₃ (мінімальний базис, без локального поля). Виведене звідси правило позначає модель Рекомендовано: точкові диполі, якщо всі іони є в таблиці й ширина зони сягає 5 еВ, інакше зони; на всіх тринадцяти воно вибирає ближчу. Зони дають правильний знак nₑ − nₒ у п'яти одновісних кристалах, точкові диполі — у двох. Внутрішньоатомні дипольні члени (Pedersen et al. 2001) було випробувано: з універсальними параметрами Гаррісона вони віддаляють кожен кристал від вимірювання й залишаються вимкненими. З командного рядка: laue indices.

Дисперсія: кожна виміряна крива — опублікована формула (Селлмеєр і споріднені форми з бази refractiveindex.info, коефіцієнти без змін), що повертає показник із таблиці з точністю 0,002 на 589,3 нм. V_d = (n_d − 1)/(n_F − n_C) на лініях 587,6, 486,1 і 656,3 нм. Точкові диполі дають лише один показник, тож їхня дисперсія — одиночний осцилятор Wemple і DiDomenico, n² − 1 = E_d E₀/(E₀² − E²), що проходить через цей показник при E₀, підігнаному за кривою зон; показаний Селлмеєр — те саме, записане інакше (B = E_d/E₀, C = (hc/E₀)²). На тринадцяти кристалах V_d вкладається в 20 % для 11 променів із 14; CsCl, звичайний промінь кальциту й ZnS відхиляються на 30–41 %. Осцилятор, підігнаний за вимірюванням і за зонами, показує, чого бракує зонам: E₀ у межах 8 % для 11 променів із 16, але сила E_d в іонних кристалах і оксидах титану на 37–61 % слабша — саме вона залишає рутил і SrTiO₃ на 20 % нижче вимірювання. Емпіричне правило Wemple E_d = β N_c Z_a N_e, випробуване як третя модель, виправляє звичайний промінь рутилу, але перевищує SrTiO₃ на 18 % і змінює знак двозаломлення в трьох одновісних кристалах: його не пропонують. У командному рядку: laue dispersion.

Зони кремнію за методом емпіричного псевдопотенціалу з густиною станів
Si, псевдопотенціал Cohen і Bergstresser: непряма заборонена зона Γ → Δ (85 % відрізка Γ–X), густина станів.
Коефіцієнт поглинання арсеніду галію
GaAs: коефіцієнт поглинання, прямий край у Γ.

Розмір переглядача можна змінювати, а кожен його графік — збільшувати: рамка, протягнута з ⌥, збільшує свій вміст (пласка рамка збільшує лише одну вісь), протягування без ⌥ або прокручування двома пальцями зсуває збільшений графік, коліщатко миші масштабує під вказівником, а зведення пальців — навколо центру, ⌥ із прокручуванням або кнопки + і − у куті масштабують лише за висотою, подвійне клацання або кнопка в куті повертає графік цілком; на iPad палець зсуває графік, а зведення пальців масштабує. Густина станів слідує за віссю енергій зон.

Фонони: модель пружин

Модель

Laue обчислює коливання в гармонічному наближенні Борна — фон Кармана. Енергія — сума членів 12C (∑ngn⋅un)2\tfrac12 C\,(\sum_n \mathbf{g}_n\cdot\mathbf{u}_n)^2, інваріантних щодо трансляцій: тому акустичне правило сум виконується за побудовою. Форму взято в Кітінга (1966): пружина розтягу α на кожному зв'язку й пружина згину β на кожному куті між двома зв'язками одного атома.

Формули

Модель Кітінга в домовленості Мартіна (C11=(α+3β)/aC_{11} = (\alpha+3\beta)/a, C12=(α−β)/aC_{12} = (\alpha-\beta)/a) і динамічна матриця:

E=∑зв’язки12 3α (d^⋅Δu)2+∑кути12 3β4 d d′ (d′⋅Δuj+d⋅Δuk)2,ωO2(Γ)=8(α+β)m (алмаз)E = \sum_{\text{зв'язки}} \tfrac12\,3\alpha\,(\hat{\mathbf{d}}\cdot\Delta\mathbf{u})^2 + \sum_{\text{кути}} \tfrac12\,\frac{3\beta}{4\,d\,d'}\,\bigl(\mathbf{d}'\cdot\Delta\mathbf{u}_j + \mathbf{d}\cdot\Delta\mathbf{u}_k\bigr)^2,\qquad \omega^2_{\text{O}}(\Gamma) = \frac{8(\alpha+\beta)}{m}\ \text{(алмаз)} ωLO2−ωTO2=4π Z2e2μ V ε∞ (два йони, заряди±Z, зведена маса μ)\omega_{\text{LO}}^2 - \omega_{\text{TO}}^2 = \frac{4\pi\,Z^2 e^2}{\mu\,V\,\varepsilon_\infty}\ \text{(два йони, заряди} \pm Z\text{, зведена маса } \mu) Diα,jβ(q)=1mimj∑члениC∑n∈i, n′∈jgnα gn′β eiq⋅(xn′−xn),det⁡(D−ω2)=0D_{i\alpha,j\beta}(\mathbf{q}) = \frac{1}{\sqrt{m_i m_j}}\sum_{\text{члени}} C\sum_{n \in i,\,n' \in j} g_{n\alpha}\,g_{n'\beta}\,e^{i\mathbf{q}\cdot(\mathbf{x}_{n'}-\mathbf{x}_n)},\qquad \det\bigl(D - \omega^2\bigr) = 0

У Laue

Вкладка Фонони переглядача будує 3N гілок уздовж шляху Setyawan і Curtarolo та густину коливальних станів (сітка 16³, зведена за симетрією, три моди на атом), у ТГц, см⁻¹ або меВ. Для універсальних пружин і жорстких йонів повзунок множить усі короткодійні жорсткості. Нестійку моду зображено нижче нуля. laue phonons видає також заряди, ε∞, λ і границю LO у Γ вздовж [100]. Гілки й густина експортуються в CSV; laue phonons видає частоти в точках зони.

Світло: ІЧ-спектри, комбінаційне розсіювання й показники заломлення

Активність у Γ

Моди в Γ — власні вектори динамічної матриці при q = 0 (без неаналітичного члена: частоти TO). Вироджені моди, з точністю до 10⁻⁶, утворюють підпростори W. Їхню активність виводять із характерів, без таблиці групи: операції просторової групи діють на зміщення через Γ(g) (декартів поворот і перестановка атомів примітивної комірки), і підраховують кратність векторного представлення (диполь: ІЧ) та його симетричного квадрата (поляризовність: КР). Перевірка: Si F2g лише КР, NaCl F1u лише ІЧ, CaF₂ по одній моді кожного типу, GaAs F2 в обох спектрах, корунд 7 мод КР і 6 ІЧ (Порто й Крішнан, 1967), альтернативна заборона в усіх центросиметричних кристалах.

Інфрачервона область

Сила осцилятора моди визначається її ефективним зарядом Z~m=∑iZi em,i/mi\tilde{\mathbf{Z}}_m = \sum_i Z_i\,\mathbf{e}_{m,i}/\sqrt{m_i} із зарядами Борна: формальними для жорстких йонів, табличними для напівпровідників Мартіна. Коефіцієнт відбиття розраховано за нормального падіння, із загасанням γ = 0,02 ω_TO. NaCl: ε(0) = 5,3 (виміряно 5,9), смуга залишкових променів від 164 до 246 см⁻¹ (164–264). Корунд: ε(0) = 9,8 перпендикулярно до c і 11,3 паралельно (виміряно 9,4 і 11,6).

Формули εαβ(ω)=ε∞ δαβ+4πe2V∑mZ~mα Z~mβωm2−ω2−iγmω,nІЧ(W)=1∣G∣∑gχW(g) χV(g),nКР(W)=1∣G∣∑gχW(g) χV(g)2+χV(g2)2\varepsilon_{\alpha\beta}(\omega) = \varepsilon_\infty\,\delta_{\alpha\beta} + \frac{4\pi e^2}{V}\sum_m \frac{\tilde Z_{m\alpha}\,\tilde Z_{m\beta}}{\omega_m^2 - \omega^2 - i\gamma_m\omega},\qquad n_{\text{ІЧ}}(W) = \frac{1}{|G|}\sum_g \chi_W(g)\,\chi_V(g),\qquad n_{\text{КР}}(W) = \frac{1}{|G|}\sum_g \chi_W(g)\,\frac{\chi_V(g)^2 + \chi_V(g^2)}{2}

Показники заломлення у видимій області: точкові диполі

Кожен йон має електронну поляризовність α (Тессман, Кан і Шоклі, 1953; Полінг, 1927; поляризовність O²⁻, 1,30 ų, відкалібровано за звичайним показником кальциту). Поле, що діє на йон, — це макроскопічне поле плюс поле всіх інших диполів, підсумоване методом Евальда без члена q = 0 (який містить поле Лоренца); розв'язують pi=αi(E+∑jTijpj)\mathbf{p}_i = \alpha_i(\mathbf{E} + \sum_j T_{ij}\mathbf{p}_j), потім ε=1+4πP/E\varepsilon = 1 + 4\pi \mathbf{P}/\mathbf{E}. NaCl: 1,542 (1,544); CaF₂: 1,404 (1,434); кальцит: nₒ 1,658, nₑ 1,54 (1,486), від'ємне двозаломлення відтворено на дві третини; корунд 1,72 (1,76); кварц 1,51 (1,55). Для титанатів модель не працює (1,7 замість 2,4–2,9): їхні зв'язки надто ковалентні для точкових диполів. Оптичний клас визначає сингонія.

Центри забарвлення

Центр забарвлення не змінює симетрію, з якою рахує Laue: він лише додає смуги поглинання, гауссові за енергією. Cr³⁺ (d³) в октаедричній позиції підпорядковується діаграмі Танабе — Сугано, з Dq і B, виміряними для рубіну (1810 і 650 см⁻¹) та смарагду (1610 і 780 см⁻¹); в інших випадках Dq ∝ R⁻⁵ відраховується від рубіну; ширини 0,33 еВ (⁴T₂) і 0,60 еВ (⁴T₁). Рубін: 2,24 і 3,07 еВ (виміряно 2,23 і 3,05). F-центр: закон Мольво — Айві, d — відстань до найближчого катіона; NaCl 2,61 еВ (2,65), KCl 2,15 (2,3), ширина 0,18 E. Табульовані смуги (Бернс, 1993; Нассау, 2001): Fe²⁺–Ti⁴⁺ у сапфірі, Fe²⁺ в аквамарині, NV⁻ в алмазі, Fe³⁺. Різновиди кварцу (Rossman, 1994): аметист — центр [FeO₄]⁰ при 545 і 357 нм; димчастий кварц — центр [AlO₄]⁰ близько 450 і 620 нм із поглинанням, що зростає до ультрафіолету; цитрин — перенесення заряду O → Fe³⁺ близько 375 нм, хвіст якого забирає синій колір; рожевий кварц — широка смуга близько 500 нм. Кожна смуга має свою довжину хвилі в меню, поруч із рівнями у зонах і як позначку на кривій поглинання. Колір: пропускання T=10−DT = 10^{-D}, де D — оптична густина, функції узгодження кольорів CIE 1931 в аналітичному наближенні Ваймана, Слоуна і Ширлі (2013), абсолютно чорне тіло при 6504 K для D65, sRGB з балансом за білим.

Формули E(4T2)=10 Dq,E(4T1)=7,5 B+15 Dq−12225B2+100 Dq2−180 B Dq,EF=17,6 еВ⋅(d/A˚)−1,84E(^4T_2) = 10\,Dq,\qquad E(^4T_1) = 7{,}5\,B + 15\,Dq - \tfrac12\sqrt{225B^2 + 100\,Dq^2 - 180\,B\,Dq},\qquad E_F = 17{,}6\ \text{еВ}\cdot(d/\text{Å})^{-1{,}84}

Інші йони перехідних металів підпорядковуються тим самим діаграмам у замкненій формі, з Dq і B, підігнаними за виміряними смугами: за браком кращого — за смугами гідратованого йона [M(H₂O)₆]ⁿ⁺ (Лівер, 1984), за смугами в корунді, якщо їх виміряно (Мак-Клюр, 1962). У d¹ і d⁶ (Ti³⁺, Fe²⁺) та d⁹ (Cu²⁺) є лише одна дозволена за спіном смуга, при 10 Dq, яку ефект Яна — Теллера розщеплює надвоє: Ti³⁺ у корунді — 18 450 і 20 300 см⁻¹ (542 і 493 нм). Основний стан d² (V³⁺) — ³T₁(F), змішаний із ³T₁(P): у корунді (Dq 1870, B 620 см⁻¹) 17 400 і 25 400 см⁻¹ при виміряних 17 400 і 25 200. У позиції з чотирма сусідами поле становить 4/9 октаедричного, і йон з n електронами підпорядковується октаедричній діаграмі для 10 − n: Co²⁺ (d⁷) у тетраедрі поводиться як d³, і його смуга ν₃ близько 17 200 см⁻¹ (582 нм) дає кобальтову синь. Якщо перенести йон в октаедр (Dq × 9/4), той самий набір параметрів передбачає смуги [Co(H₂O)₆]²⁺: 8000 і 19 000 см⁻¹ при виміряних 8100 і 19 400. Йони d⁵ (Mn²⁺, Fe³⁺) не мають дозволених за спіном смуг; серед йонів їх немає.

Дихроїзм. В одновісному кристалі поглинання залежить від поляризації. Для рубіну Laue бере смуги, виміряні Кронемеєром (1966): E ⊥ c при 558 і 412 нм, E ∥ c при 543 і 398 нм, з їхніми перерізами поглинання (22,8 і 22,5 × 10⁻²⁰ см² проти 7,2 і 38,1). Для синього сапфіра смуга Fe²⁺–Ti⁴⁺ зміщується з 580 нм (E ⊥ c) до 700 нм (E ∥ c), її ширина близько 250 нм (Дубінскі та ін., 2020); джерело не наводить її перерізу для E ∥ c, його взято рівним. Задана оптична густина лишається густиною для неполяризованого світла, середньою з двох: рубін виходить пурпурово-червоним при E ⊥ c і оранжево-червоним при E ∥ c, сапфір — фіолетово-синім і синьо-зеленим, як у дихроскопі.

Концентрація. За перерізом поглинання σ, виміряним у максимумі E ⊥ c (корунд: Cr³⁺ 1,62 × 10⁻¹⁹ см² при 560 нм, V³⁺ 1,0 × 10⁻¹⁹ см² при 580 нм, Fe²⁺–Ti⁴⁺ 1,94 × 10⁻¹⁸ см² при 580 нм; Дубінскі та ін., 2020), оптична густина на еталонній товщині d = 5 мм дає концентрацію центрів n, віднесену до кількості атомів кристала в см³. Так, рубін з оптичною густиною 2 містить близько 800 ppma хрому. Для Fe²⁺–Ti⁴⁺ σ — це переріз пар у розрахунку на атом заліза за вмісту заліза близько 4700 ppma: він зменшується, коли заліза стає менше, і концентрація дає лише порядок величини.

Формули d2: E(3T2)=5 Dq−7,5 B+12R,E(3T1(P))=R,R=225B2+180 B Dq+100 Dq2;Dqтетра=49 Dqокта;n=ln⁡10⋅Dσ dd^2:\ E(^3T_2) = 5\,Dq - 7{,}5\,B + \tfrac12 R,\quad E(^3T_1(P)) = R,\quad R = \sqrt{225B^2 + 180\,B\,Dq + 100\,Dq^2};\qquad Dq_{\text{тетра}} = \tfrac49\,Dq_{\text{окта}};\qquad n = \frac{\ln 10\cdot D}{\sigma\,d}

У Laue

Вкладка ІЧ і КР переглядача показує таблицю мод, коефіцієнт відбиття (E ⊥ c і E ‖ c для одновісного кристала), оптичний клас, показники заломлення, ε∞ і ε(0). У командному рядку — laue infrared. Обмеження: кальцит лишається нестійким на межі зони, а берил із цими жорсткими йонами не тримається; активність їхніх мод у Γ при цьому правильна.

Центри забарвлення документа видно й у переглядачі зон. Їхні рівні, пласкі, бо центр локалізований, нанесено в забороненій зоні зі стрілкою для кожного переходу, а їхні піки додаються до густини станів у збільшеному вигляді: справжня вага центру — його концентрація, кілька мільйонних. Відстань між рівнями — це енергія переходів; їхнє положення в забороненій зоні — умовність, а не розрахунок. Рівень 2p F-центру лежить на 0,15 еВ нижче від зон провідності (теплова глибина, яку дали Мотт і Ґерні для KCl), рівень 1s — на EFE_F нижче від нього; для Cr³⁺ і табульованих смуг основний рівень стоїть там, куди його ставить повзунок, типово посередині забороненої зони. Стани Cr³⁺ (⁴A₂, ⁴T₂, ⁴T₁) — це багатоелектронні терми, зображені як рівні. Для Cr³⁺ показано також рівень ²E, за виміряною енергією лінії R₁ (694,3 нм у рубіні, 683,0 нм у смарагді, в інших випадках — як у рубіні): накачування до ⁴T₂ і ⁴T₁ безвипромінювально релаксує до ²E (хвиляста стрілка), метастабільного стану з часом життя близько 3 мс, де накопичуються йони і звідки йде лінія R до ⁴A₂ (червона стрілка) — лінія рубінового лазера Меймана (1960). Перехід ⁴A₂ → ²E змінює спін: у тисячу разів слабший за смуги ⁴T, він не входить у поглинання. У вкладці Поглинання їхні смуги додаються під краєм: α=ln⁡10⋅D/d\alpha = \ln 10\cdot D/d з d = 5 мм, товщиною ограненого каменя, потім κ=αλ/4π\kappa = \alpha\lambda/4\pi, а ε₂ збільшується на 2nκ; ε₁ не виправляється, бо частка центрів у ε₂ має порядок 10⁻⁵. Шкала α тоді опускається до 0,1 см⁻¹.

Ефект Зеємана ліній R рубіну, поле B уздовж c. Основний рівень ⁴A₂ (S = 3/2) розщеплюється як E(m)=g∥μBB m+D(m2−5/4)E(m) = g_\parallel\mu_B B\,m + D(m^2 - 5/4), g∥ = 1,9817 і 2D = −11,493 ГГц, найнижче лежить дублет ±3/2 (Sewani et al., 2020); рівні Ē (лінія R₁) і 2Ā (R₂, на 29 см⁻¹ вище) розщеплюються кожен на два, ±½ g μ_B B, з |g∥(Ē)| = 2,44 і g∥(2Ā) = 1,46 (Gen et al., 2020). Дозволені компоненти та їхні відносні інтенсивності взято в Сугано й Танабе (1958), за таблицею Gen et al.; лінії σ приблизно в сім разів інтенсивніші за лінії π — це їхня експериментальна оцінка. Зсуви подано в см⁻¹ від кожної лінії, μ_B = 0,4669 см⁻¹/Тл; у нульовому полі кожна лінія вже подвійна, з розщепленням 0,38 см⁻¹ (2D).

Температура: термодинаміка ґратки

Гармонічне наближення: моди з розділу «Фонони» (ті самі пружини, жорсткість 1) на сітці q по всій зоні Бріллюена, центрованій у Γ, щоб зберегти симетрію кристала (12³ точок q за кількості атомів у примітивній комірці до 4, 8³ — до 16, 6³ — понад те), причому саму Γ виключено: її акустичні моди не мають частоти, а оптичні моди йонного кристала там залежать від напрямку підходу. Кожна мода — квантовий осцилятор. На атом: Cv=kB∑x2ex/(ex−1)2C_v = k_B\sum x^2e^x/(e^x-1)^2, S=kB∑[x/(ex−1)−ln⁡(1−e−x)]S = k_B\sum[x/(e^x-1) - \ln(1-e^{-x})], F=∑[hν/2+kBTln⁡(1−e−x)]F = \sum[h\nu/2 + k_BT\ln(1-e^{-x})], x = hν/k_BT, суми зважено з 1/N_q і поділено на кількість атомів. Нестійкі моди (уявна частота) відкидаються й підраховуються.

Температура Дебая: за T — температура моделі Дебая, що дає ту саму C_v, CD=9kB(T/θ)3∫0θ/Tx4ex/(ex−1)2 dxC_D = 9k_B(T/\theta)^3\int_0^{\theta/T}x^4e^x/(e^x-1)^2\,dx, обернена методом бісекції; за високої температури θ∞=(h/kB)5⟨ν2⟩/3\theta_\infty = (h/k_B)\sqrt{5\langle\nu^2\rangle/3} (другий момент). Зміщення: Uαβ,i=ℏ2miNq∑eiαeiβ∗coth⁡(ℏω/2kBT)/ωU_{\alpha\beta,i} = \frac{\hbar}{2m_iN_q}\sum e_{i\alpha}e^*_{i\beta}\coth(\hbar\omega/2k_BT)/\omega, власні вектори динамічної матриці, зваженої за масами. Для точності на низьких частотах coth y = 1/y + (coth y − 1/y): перший доданок, пропорційний T/ω², підсумовується точно, другий, гладкий, — за частотними інтервалами (600). B = 8π²U_iso, усереднене за атомами одного елемента; елемент, якого немає у фононах (другий елемент позиції сплаву), отримує середнє інших. Відношення Ліндемана: tr⁡U\sqrt{\operatorname{tr}U} найрухливішого атома, поділене на найкоротшу міжатомну відстань.

Перевірки: C_D → 3k_B і закон T³, 12π45(T/θ)3\tfrac{12\pi^4}{5}(T/\theta)^3; S = −∂F/∂T і U = F + TS; B ∝ T вище від θ; ізотропний тензор у кубічному кристалі; жодної нестійкої моди в NaCl. Мідь: θ_D = 321 K за 30 K і 318 K за високої температури (виміряно 343 K), B(300 K) = 0,48 Ų (0,55, Flinn et al., 1960); NaCl: θ_D = 274 K (321); CaF₂: B = 0,44 і 0,76 Ų для Ca і F (0,47 і 0,68); кремній: 620 K за 30 K (645), поперечні моди Кітінга надто жорсткі; алмаз: від 1910 до 1970 K (2230). Сітку згорнуто в (−½, ½]: кулонівська сума йонного кристала періодична лише з точністю до обрізання, і q, записаний далеко від Γ, виявився б нестійким.

Тепловий рух (3D-вигляд): ui(t)=mi−1/2∑kak Re[ek,i ei(qk⋅R−2πνkt+φk)]\mathbf u_i(t) = m_i^{-1/2}\sum_k a_k\,\mathrm{Re}[\mathbf e_{k,i}\,e^{i(\mathbf q_k\cdot\mathbf R - 2\pi\nu_k t + \varphi_k)}], усі гілки в 64 векторах q, вибраних із сітки 8³ (менше для великого вигляду: не більше 300 000 атомів × мод на кадр, кожен q враховано з відповідно більшою вагою), випадкові фази φ_k, ak2=2 (ℏ/4π u⋅THz)coth⁡(hνk/2kBT)/(νkNq)a_k^2 = 2\,(\hbar/4\pi\,\mathrm{u}\cdot\mathrm{THz})\coth(h\nu_k/2k_BT)/(\nu_k N_q): у середньому за часом ⟨u_α u_β⟩ збігається з термодинамічним (перевірено з точністю 1 % на Cu і NaCl за повною сіткою). Сповільнений час: найвищу частоту кристала зведено до 1,2 Гц. Кожен атом вигляду зіставлено з атомом примітивної комірки та трансляцією R.

Пружні сталі: на великій довжині хвилі (q = 0,002 × 2π/a) три акустичні моди вздовж n дають ρv² і напрямок зміщення центра мас, звідки матриця Крістоффеля Γ_ik(n) = C_ijkl n_j n_l; 21 сталу C_IJ (позначення Фойгта, декартові осі) підігнано методом найменших квадратів за 40 напрямками спіралі. Це релаксовані сталі: атоми комірки йдуть за хвилею. Модуль усебічного стиску: середнє Гілла меж Фойгта та Ройсса. Розширення: квазігармонічне співвідношення Грюнайзена, α=γCv/(3BVat)\alpha = \gamma C_v/(3BV_{\mathrm{at}}), і комірка a(T)=a293 [1+γ (U(T)−U(293))/(3BVat)]a(T) = a_{293}\,[1 + \gamma\,(U(T)-U(293))/(3BV_{\mathrm{at}})], де U — коливальна енергія на атом; розширення однакове вздовж усіх осей. γ задається (типово 2). Перевірки: кремній C₁₁ = 165,6, C₁₂ = 63,9, C₄₄ = 79,2 ГПа (виміряно 165,7, 63,9 і 79,6; за ними Мартін підганяв свої пружини); NaCl B = 25,8 ГПа (25); мідь, центральні пружини: співвідношення Коші C₁₂ = C₄₄, B = 101 ГПа (137).

Магнетизм: середнє поле Вейсса

Гамільтоніан Гейзенберга, кожна пара враховується один раз, J > 0 — феромагнітна взаємодія, плюс ефект Зеемана; обмінні сталі в меВ за сферами магнітних сусідів (відстані розрізняються з точністю до 1 мÅ, не більше десяти сфер). Порядок колінеарний: знак позиції (угору або вниз) множиться на cos 2π k·r для атома в точці r, де k виражено в половинах векторів оберненої ґратки (0, ½, 1 по кожній осі). ½ подвоює магнітну комірку вздовж осі; 1 перевертає центрувальні атоми центрованої комірки або атом у центрі комірки MnF₂. Порядок, у якому атом потрапляє на cos 2π k·r = 0, не колінеарний і не приймається. Спін за замовчуванням: високоспіновий 3d-йон, заряд катіонів визначається зарядом аніонів, орбітальний момент заморожений; для металів Fe, Co, Ni S = μ/2, де μ виміряно при 0 K (2,22, 1,72 і 0,606 μ_B).

Середнє поле: кожне ⟨S_i⟩ знаходиться самоузгоджено (функція Бріллюена, ітерації із загасанням) для атомів магнітної комірки, J_ij підсумовуються за періодичними образами. Температура впорядкування вибраного порядку випливає з лінеаризованої задачі, з однією амплітудою на позицію та знаками цього порядку (симетризована матриця, найбільше власне значення з амплітудами одного знака). Найбільше власне значення за всіма порядками комірки показує, чи не виникне раніше інший. χ∥ і χ⊥ одержують за малого поля вздовж моментів і впоперек них; для порошку (χ∥ + 2χ⊥)/3, у см³ на моль магнітних атомів. Для впорядкованого феромагнетика χ⊥ без анізотропії не визначена: поле лише повертає намагніченість. C(T) — похідна обмінної енергії. Перевірка: T_C = S(S+1) z J / 3k_B і θ = T_C (феромагнетик з ОЦК-ґраткою), T_N = −θ і стала χ⊥ нижче від T_N (антиферомагнетик типу CsCl), стрибок C, що дорівнює 5S(S+1)/(S² + (S+1)²) k_B, і T_N у MnO, що залежить лише від J₂.

Формули kBTN=max⁡spec⁡(Cs/ns Wst Ct/nt),Wst=∑i∈s, j∈tJijσiσj,Cs=Ss(Ss+1)3;θ=∑ijgiCiJijCjgjkB∑igi2Cik_B T_N = \max\operatorname{spec}\big(\sqrt{C_s/n_s}\,W_{st}\,\sqrt{C_t/n_t}\big),\quad W_{st} = \sum_{i\in s,\,j\in t} J_{ij}\sigma_i\sigma_j,\quad C_s = \tfrac{S_s(S_s+1)}{3};\qquad \theta = \frac{\sum_{ij} g_i C_i J_{ij} C_j g_j}{k_B\sum_i g_i^2 C_i}

Приклади; опубліковані сталі зведено до цієї домовленості. MnO: J₁ = −0,77 і J₂ = −0,89 меВ (Kohgi et al., 1972, нейтрони), T_N 181 K у середньому полі за виміряної 117 K; NiO: J₁ = +1,37 і J₂ = −19,0 меВ (Hutchings і Samuelsen, 1972), 882 K за 523 K; MnF₂: J₁ = +0,068, J₂ = −0,302 і J₃ = +0,004 меВ (Morano et al., 2024), 87 K за 67 K. Для MnO і MnF₂ значення взято зі збірки Alaei et al. (2025) і поділено на S². α-залізо: десять сфер, розрахованих Pajda et al. (2001), з J = 2 J_P / S(S+1), відтворюють їхню T_C у середньому полі, 1415 K, за виміряної 1044 K. Десята сфера в Pajda et al. (8 сусідів) має ту саму відстань, що й 24 інші, які Laue об'єднує з нею: тому її J зважується множником 8/32.

Монте-Карло: класичні спіни довжини √(S(S+1)), тож їхнє середнє поле дає ту саму T_C, що й для квантової моделі; зразок з L³ магнітних комірок із періодичними граничними умовами (L не менше ніж 2 × радіус обмінних взаємодій + 1; для теплового руху в реальному часі L іде за виглядом: стільки магнітних комірок, скільки показано комірок; коли вигляд заповнено, три комірки кристала або близько 6000 спінів з модулем «Фазові переходи»; для кривих приблизно 1500–2000 спінів), кожен спін зі своїми реальними сусідами та їхніми J. Алгоритм Метрополіса: пробний поворот, амплітуду якого підбирають так, щоб приймалася приблизно половина спроб, приймається з імовірністю min(1, e^{−ΔE/k_BT}). Криві починаються від вибраного порядку при 5 % T і йдуть з нагріванням, причому кожна температура стартує зі стану попередньої (300 проходів ґраткою для встановлення рівноваги, 700 для вимірювання); під час охолодження MnO випадково вибрав би один зі своїх чотирьох доменів. Вимірюються: енергія, порядок |Σ σ_i Ŝ_i|/N, теплоємність N(⟨E²⟩ − ⟨E⟩²)/(k_BT)², сприйнятливість порядку N(⟨m²⟩ − ⟨m⟩²)/k_BT. T_C беруть у піку цієї сприйнятливості: теплоємність моделі Гейзенберга має лише слабкий пік (від'ємний показник α), що тоне в шумі кількох тисяч спінів. Перевірка: феромагнетик з ОЦК-ґраткою, T_C = 0,77 від значення середнього поля (k_BT_C = 2,054 J S(S+1), опубліковане класичне значення), з точністю до 6 % на 8³ комірках. За низьких температур C прямує до k_B на спін, як для будь-якого класичного спіну: квантових ефектів (C → 0) тут немає.

Магнітна група: для колінеарного порядку документа Laue залишає ті операції (W, w) просторової групи, включно з трансляціями магнітної комірки, які переводять кожен магнітний атом в атом із моментом θ det(W) W m, де θ = +1 (унітарна операція) або −1 (з 1′); момент — аксіальний вектор. Тип I — без 1′, III — з 1′, але без трансляції, що перевертає моменти, IV — з антитрансляцією {1′|t}. Групу зводять до стандартного базису, побудованого за її власними осями (ґратка її унітарних трансляцій, осі її обертань), потім строго порівнюють, з точністю до заміни осей і початку координат (сітка з кроком 1/8, 1/24 у гексагональних осях), із групами таблиць того самого типу й з тією самою кількістю операцій кожного виду, з 1′ і без. Таблиці взято з ISO-MAG (Stokes, Hatch і Campbell, версія 1.4, 2022, за Litvin); кожну з 1421 несірих груп, задану у власній установці, розпізнано. Дозволені моменти на позиції: підпростір нерухомих точок матриць θ det(W) W її групи симетрії позиції, тобто операцій, що залишають атом на місці з точністю до унітарної трансляції.

Магнітна дифракція нейтронів (Halpern і Johnson, 1939): лінії індексують у магнітній комірці, FM=p∑jfj(Q) μj e2πiQ⋅rjF_M = p\sum_j f_j(Q)\,\mu_j\,e^{2\pi i\mathbf Q\cdot\mathbf r_j}, p = 2,695 фм на μ_B, μ_j = gS, f_j — форм-фактор ⟨j₀⟩ йона (Brown), і розсіює лише компонента, перпендикулярна до Q: |F_M⊥|² = |F_M|² (1 − (Q̂·m̂)²). Для неполяризованих нейтронів ядра й моменти додаються за інтенсивністю; фактор Лоренца 1/(sin²θ cos θ). MnO: найсильніша лінія — (½ ½ ½), суто магнітна; MnF₂: (1 0 0), заборонена для ядер, магнітна, а (0 0 1), уздовж моментів, відсутня.

Спінові хвилі (Holstein і Primakoff, 1940), у першому порядку за 1/S: на примітивній магнітній комірці (атоми, які трансляція, що зберігає порядок, переводить один в одного, враховуються лише один раз: в ОЦК-залізі їх 1, у 32 атомів MnO в подвоєній кубічній комірці — 2), бозонна матриця M(k)=(A(k)B(k)B(k)†A(−k)T)M(\mathbf k) = \begin{pmatrix} A(\mathbf k) & B(\mathbf k)\\ B(\mathbf k)^\dagger & A(-\mathbf k)^T\end{pmatrix}, A для паралельних пар, B для антипаралельних, Aii=∑lσiσlSlJil(0)+D(2Si−1)A_{ii} = \sum_l \sigma_i\sigma_l S_l J_{il}(0) + D(2S_i - 1), Aij,Bij=−SiSj Jij(k)A_{ij}, B_{ij} = -\sqrt{S_iS_j}\,J_{ij}(\mathbf k), Jij(k)=∑J eik⋅dJ_{ij}(\mathbf k) = \sum J\,e^{i\mathbf k\cdot\mathbf d} за зв'язками. Енергії — додатні власні значення ηM, η = diag(1, −1), отримані методом Colpa (1978): M = K†K (розклад Холецького), потім ермітова матриця KηK†. Перевірки: феромагнетик з ОЦК-ґраткою, ħω = S(J(0) − J(k)), нуль у Γ (голдстоунівська мода); антиферомагнетик типу CsCl, ħω = S z|J| √(1 − γ²), з двократним виродженням; з анізотропією D — щілина A02−B02\sqrt{A_0^2 - B_0^2}. З обмінними сталими прикладів магнони MnF₂ сягають 6–7 меВ, магнони заліза — 257 меВ. Гілки будують у зоні кристала: гілки антиферомагнетика виглядають у ній згорнутими в його магнітну зону.

Анізотропія й намагніченість у полі. Член одноіонної анізотропії −D Σ (S_i·m̂)², де m̂ — вісь моментів, додає 2D⟨S_z⟩ до локального поля кожного атома і 2D до діагоналі лінеаризованої задачі для температури впорядкування. У полі B за кожного його значення знаходять два стани: моменти, залишені вздовж своєї осі, і перекинуті (антипаралельні пари повернуто перпендикулярно до поля й нахилено до нього). Laue залишає той із них, у якого нижча вільна енергія в середньому полі, F=∑i−kBTln⁡ZS(∣hi∣/kBT)+12∑J m⋅m+D∑mz2F = \sum_i -k_BT\ln Z_S(|h_i|/k_BT) + \tfrac12\sum J\,\mathbf m\cdot\mathbf m + D\sum m_z^2 на атом, з поправкою на подвійний облік; якби вести той самий стан від поля до поля, він залишався б метастабільним за точкою переходу. Перевірка: MnF₂ за D = 0,02 меВ, Bsf=2BEBA−BA2B_{sf} = \sqrt{2B_EB_A - B_A^2} = 9,46 Тл, BE=zJ2S/gμBB_E = zJ_2S/g\mu_B, BA=2DS/gμBB_A = 2DS/g\mu_B; обчислений стрибок збігається з цим значенням з точністю до 0,15 Тл, а насичення — з 2∑j∣Jij∣Sj/gμB2\sum_j |J_{ij}|S_j/g\mu_B. Вимірювання: 9,27 Тл за 4,2 K (Felcher і Kleb, 1996).

Дозволені властивості. Лінійні частини W операцій разом із θ = ±1 утворюють магнітну точкову групу. Дозволений результуючий момент — підпростір нерухомих точок матриць θ det(W) W; магнітоелектричний тензор (M = αE, E — полярний вектор, парний щодо обернення часу, M — аксіальний і непарний) перетворюється як α → θ det(W) W α Wᵀ, і його дозволені компоненти утворюють підпростір нерухомих точок у цьому дев'ятивимірному просторі, записаний через параметри a, b, c… у декартових осях (x ∥ a, z ∥ c). Перевірки: Cr₂O₃ (−3′m′) α = diag(a, a, b), результуючий момент заборонений; MnF₂, MnO і NiO, що зберігають саму інверсію, — без магнітоелектричного ефекту; α-залізо — результуючий момент уздовж його моментів. Cr₂O₃: структура й порядок за Brown, Forsyth і Tasset (2002), T_N = 307 K; його опубліковані обмінні сталі відрізняються вдвічі залежно від домовленості й не наводяться.

Фазові переходи (модуль)

Максимальні підгрупи: t-підгрупи походять із фактор-групи G/T — максимальні підгрупи точкової групи з трансляціями, що замикають групу; k-підгрупи індексу від 2 до 4 походять з інваріантних підґраток того самого індексу (нормальні форми Ерміта), з кожним вибором трансляцій. Кожну підгрупу ототожнюють із групами з Tables з точністю до заміни осей і початку координат, потім підгрупи групують за класами спряженості відносно G, з кількістю спряжених і доменами: орієнтації (індекс точкової групи) × трансляції (індекс ґратки). Перевірка: списки максимальних підгруп International Tables, т. A1, для Pm-3m, Fm-3m, Im-3m, P4/mmm, P6/mmm і Fd-3m. Спуск записує в документ батьківську групу, її комірку, позиції, перетворення P і початок координат p (поле parents), які слугують відліком для спотворення; відлік іде за всім ланцюжком від найвищого батька.

Моди симетрії: G діє на великій комірці m × m × m, інваріантній відносно G, що містить комірку H; випадковий оператор, який комутує з цією дією, Σ ρ(g) M ρ(g)ᵀ, має власними підпросторами незвідні підпростори, які групують у типи за їхніми характерами. Хвильовий вектор читають за трансляціями й називають за точками зони (Γ, X, M, R, L, W, H, N, P), а представлення отримує позначення Маллікена в Γ. Розмірність представлення дає формула характерів. Параметр порядку: тип, підгрупа ізотропії якого є H; кубічні інваріанти й інваріанти четвертого степеня — із симетричних степенів, умова Ліфшиця — з антисиметричного квадрата. М'яка мода: фонони найвищого батька в надкомірці, у центрі зони, куди згортаються Γ і граничні точки, кожну власну моду проєктують на типи. Ландау–Девоншир: коефіцієнти Белла й Кросса (1984) для BaTiO₃ (переходи обчислено за 392, 283 і 202 K, P = 0,265 Кл/м²) і Гауна та ін. (1987, температури в °C) для PbTiO₃ (766 K, 0,757 Кл/м²).

Порядок–безлад: підґратки — це позиції H, що походять з позиції батька, розділеної двома елементами, z_st — кількість перших сусідів s у t. Середнє поле Брегга–Вільямса: μ знаходять бісекцією, щоб утримати склад, загасна ітерація з упорядкованого й з невпорядкованого стану, зберігається менша вільна енергія; V підбирають так, щоб середнє поле впорядковувалося за заданої температури (β-латунь: V/k = T_c/2). Монте-Карло Кавасакі за фіксованого складу на L³ комірках H (L = 8 для двох підґраток, 6 для більшої кількості), від високих температур до низьких, кожна починається з попередньої, 200 проходів урівноваження і 3000 проходів вимірювання; два незалежні ланцюжки (вісім за високої роздільності, з удвічі більшою кількістю температур) об'єднують свої моменти. Вимірюють: η, C/k на позицію, сприйнятливість N(⟨η²⟩ − ⟨η⟩²)V/kT, кумулянт Біндера. Перевірки: β-латунь неперервна, порядок Монте-Карло близько 0,79 T_c(BW) — відношення Ізинга для об'ємноцентрованої кубічної ґратки; Cu₃Au — перехід першого роду в середньому полі.

Напруга інтеркаляції: ґратковий газ на позиції рухливого йона, енергії V₁ і V₂ на двох найкоротших відстанях між копіями позиції, Монте-Карло у великому канонічному ансамблі (μ фіксований) на 12 × 12 × 1 комірках, 150 проходів урівноваження і 1500 проходів вимірювання на кожне значення μ; вимірюють x, dx/dμ = N(⟨x²⟩ − ⟨x⟩²)/kT і упорядкування в ряди в трьох точках M; напруга V = V₀ − (μ − μ½)/e. Типові значення для LiₓCoO₂ (V₁ = 120 меВ, V₂ = 24 меВ): упорядкування в ряди при x = ½ плавиться між 300 і 340 K (виміряно близько 330 K, Реймерс і Дан, 1992), сходинка 0,1 В за 300 K. Модель упорядковується також при ¼ і ¾ (2 × 2), чого LiₓCoO₂ не показує, і не містить двофазного плато між x = 0,75 і 0,93 (Ван дер Вен та ін., 1998).

Довідкові значення онлайн

Сервіси

Сервіси OPTIMADE (COD, OQMD, JARVIS, Alexandria…) не опитуються: вони не дають фізичних властивостей, а часто й просторової групи, і змішували б поліморфи. Кожен сервіс відмовляє сам по собі, не зупиняючи інших; запити надсилаються лише на вимогу.

Tutor

У Laue

Вправи — це документи з кроками. Рушій перевіряє симетрію, а не збережену відповідь: позицію Вайкова (приймається будь-яка еквівалентна позиція), кратність, симетрію позиції, кількість атомів, групу, порядок, співвідношення плиток, густину. Полиця Вправи (Tutor) має перемикач аудиторії; у розділі «Наука» вправи впорядковано за темами: ґратки й густини, просторові групи й класи (кварц, рутил, сфалерит, графіт), позиції Вайкова, побудова структур (CsCl, флюорит, перовськіт, сфалерит, рутил), дифракція й згасання, порошкові дифрактограми (індиціювання, d, 2θ, кратності ліній), зонні структури (кремній, арсенід галію, мідь), плоскі групи, фризи й квазікристали. Нові запитання стосуються кристалічного класу, класу Лауе, Z, густини, dhkl, 2θ (Cu Kα₁), кратності лінії, індиціювання перших ліній, координаційного числа позиції, кількості валентних електронів, ширини забороненої зони, її положення в зоні Бріллюена і довжини хвилі краю поглинання. Схему вправ опубліковано: можна писати власні.

Експорт

У Laue

Ілюстрації (тривимірні вигляди, стереограми, проєкції Tables, дифракція, порошкові дифрактограми) експортуються у векторний PDF, готовий для статті. Дані експортуються в CSV (рефлекси, лінії) і в .xy (розрахований профіль). Друк або тканина… експортує плоский візерунок у фізичному розмірі, з безшовним рапортом. Лінії мають товщину і стиль (суцільна, штрихова, пунктирна, порошок: піщинки, розсипані вздовж лінії генератором із зерном, однакові під час кожного відкриття). SVG може мати шар на кожен колір, а DXF R12 задано в міліметрах, із шаром на кожен колір. Палітра експортується в ASE, GPL і Procreate. Мандала друкується за своїм діаметром у сантиметрах.

3D-друк

Модель

Друкований об'єкт — це модель вигляду, без полів, для кількості комірок, вибраної вздовж a, b і c. Laue вилучає з неї обрізані зв'язки (півзв'язки до атомів поза об'єктом) і, якщо не задано інакше, атоми, яких не тримає жоден зв'язок. Кожен атом стає замкненою UV-сферою (24 меридіани, 12 поясів). Кожен зв'язок стає двома замкненими півциліндрами, кожен кольору свого атома, які сходяться посередині. Усі грані орієнтовано назовні.

Тіла перекриваються, і Laue не обчислює їхнього булевого об'єднання: програми підготовки до друку самі об'єднують об'єми однієї деталі. Масштаб доводить найбільшу сторону, з урахуванням радіусів, до заданого розміру. Радіус атома дорівнює 0,42 rcov0{,}42\,r_{\text{cov}}, як у вигляді, але не менше ніж 1,5 радіуса зв'язку. Об'єкт центровано й поставлено на стіл принтера (zmin⁡=0z_{\min} = 0).

Laue не створює підтримок: програми підготовки до друку розраховують їх краще (деревоподібні чи органічні підтримки, інтерфейсні шари, розчинний матеріал) з урахуванням принтера. Показана кількість деталей — це кількість компонент зв'язності графа атомів і зв'язків.

У Laue

STL двійковий: 50 байтів на трикутник, у міліметрах, без кольору. 3MF (специфікація Core консорціуму 3MF Consortium) — це архів OPC, що містить 3D/3dmodel.model, з unit="millimeter". У ньому по одному об'єкту на елемент, прив'язаному до базового матеріалу з кольором елемента, і батьківський об'єкт із компонентів: програми підготовки до друку відкривають його як один об'єкт із кількох деталей. Тести перевіряють, що кожна сітка замкнена (кожне ребро проходиться по одному разу в кожному напрямку), що орієнтований об'єм додатний, а також розмір, розміщення й відсутність обрізаних зв'язків.

Попередні перегляди друку NaCl: одна комірка і 2 × 2 × 1 комірок
NaCl, одна комірка, потім 2 × 2 × 1 комірок.

Збережені вигляди та показ

У Laue

Зберегти вигляд зберігає в документі орієнтацію, масштаб і відображення. Показати показує їх один за одним — для семінару чи лекції.

Джерела